Вхід - із собаками, але без алкоголю: як шелтер поблизу Дніпра став прихистком для тисяч людей із різних куточків України

Тривожне очікування автобуса із “гарячої точки”: чи всі сіли, чи безпечно дістануться, чи здорові. І ось транспорт вже під'їжджає до шелтеру неподалік Дніпра. Гул мотору і шурхіт коліс тут щодня, із 27 лютого, відколи місцева школа стала притулком для евакуйованих.

Везуть родини з дітьми, зокрема й малят із прийомних та опікунських сімей, дитячих будинків сімейного типу; вагітних, літніх та людей з інвалідністю. Лише за квітень водії благодійного фонду “Помагаєм”, який опікується шелтером, евакуювали 5 298 людей. Доправити та розмістити їх у безпеці фонду допомагає міжнародна благодійна організація СОС Дитячі Містечка. Завдяки спеціальній програмі #SOSДІТИ.

Із початку війни шелтер став прихистком для 2487 людей. А одночасно тут можуть жити до 200 евакуйованих. Причому ціком комфортно: тут є власна кухня та їдальня, де годують гарячими стравами тричі на день. Пральня, душ, а на вулиці - спортивні та дитячі майданчики. Є медпункт, куди переселенцям привозять усі необхідні ліки. І навіть склад з одягом, взуттям та побутовими речами. А для тих, кому складно пересуватися - ходунки та інвалідні візочки. Щодня із Дніпра до села, де розташований притулок та назад - курсують автівки. Зазвичай у шелтері живуть тиждень, а далі - прямують до інших місць.

У тому, щоб організувати побут переселенцям, задіяні півсотні людей, на продукти щодня витрачається щонайменше 60 тисяч гривень. Адміністратори та кухарі, медики, працівники складу, водії, волонтери. Шелтер регулярно навідують психологи та лікарняні клоуни. А переселенець із Харкова, фокусник Дмитро Мосін, навіть залишився з працювати з лікарняними клоунами та вже півтора місяці дарує радість усім місцевим жителям.

Звідки приїжджають до прихистку? Спочатку привозили евакуйованих із Херсонської області, потім із Харківської. Наразі найбільше людей із Донеччини та Луганщини.

Аня приїхала до шелтера із села Новомиколаївка Слов'янського району. Тут зупинилися перед довгою дорогою до Волині :“Літало прямо над нами. Чули вибухи, бачили дим. Бойові дії вже були надто близько. Були змушені їхати.”

А от Поліна - переселенка вдруге. І тепер її сім’ї їхати зовсім нікуди. Вони із чоловіком сироти, виховувалися в інтернаті. Отримали квартиру у Рубіжному, але війна перекреслила всі плани. Поліна пригадує, як двічі потрапляли під обстріли разом з малою і ледве врятувалися.

“Ракета влучила у п'ятий поверх, мене відкинуло вибуховою хвилею. Коли змогла піднятися, то побігла до сусідів за дочкою, вони ховалися в тамбурі, звідти ми спустилися в підвал. Вже наступного дня, знову під обстрілами, ми ризикнули побігти до міськради, звідки була евакуація,” розповіла жінка.

Двері притулку цілодобово відкриті і для людей, і для їхніх чотирилапих улюбленців. Великій собаці доведеться жити на вулиці у спеціально відведеному місці в будці, а з маленькою - можна і в кімнаті, але під пильним наглядом господаря.

Взагалі усе у притулку підпорядковується певним правилам. Тут заборонені алкоголь, азартні ігри, приміщення не можна полишати без крайньої потреби. А ще усіх жителів закликають до добросусідства: поводитися чемно та не заважати іншим. Цих нескладних вказівок, говорять в адміністрації шелтеру, дотримуються майже всі.

Після евакуації з гарячих точок та перепочинку у шелтері сім'ї прямують далі - до заходу України чи в Європу. А на подвір'ї школи, де розташований притулок, приймають нові автобуси з тими, хто змушений полишити домівку.