Історія Дніпропетровщини: Століття тому у нашому краї процвітав незвичайний промисел

Сучасний Новомосковський район став столицею виробництва чудових кошиків.

На початку ХХ-го сторіччя в нашому краї все активніше розвивалися різноманітні промисли.

На це селян штовхали проблеми з землею та голод.

Ось що про розвиток промислу з виробництва кошиків у групі «Рідна Новостепанівка» розповів дослідник історії нашого краю Ігор Лисенко:

1912 рік, про кустарні промисли в Кулебівці та Піщанці Новомосковського повіту.

«Останнім часом, коли земельний голод все більше став відчуватись, між селянами почали розвиватись різноманітні кустарні промисли.

Найбільш широкий їх розвиток відбувся в поселеннях, які лежать поблизу Новомосковська, де селянин швидше зможе реалізувати продукти своєї праці. Так, наприклад, в селі Піщанка, близько 100 сімей займаються виробництвом корзин з вербової лози та комишу.

В селі Кулебівка виробництвом корзин з рогізу, так званих «кошовок», займається взагалі майже кожна родина.

Більшою частиною виробниками є сільська біднота, яка тільки цим і заробляє собі на шматок хліба. Один майстер за один день може виготовити з вербової лози приблизно 2-3 корзини. Вони бувають кількох видів: великі, без дуг, «сапети», та модні «київські», які виготовляються з вареної верби.

Також Кулебівські селяни виготовляють дуже багато «кошовок» і всі вони збуваються в Новомосковську. Частину в роздріб продають на місцевому базарі, а другу частину «кошовок» великими партіями закуповують новомосковські купці і потім вже за значно дорожчу ціну відправляють їх в інші місцевості.

Продажна ціна, наприклад, за корзину з верби коливається від 15 до 50 копійок.

В селі Піщанка виробниками корзин з верби є переважно селяни, подвір`я яких розташовані на піску, тому що на ньому крім верби нічого не росте. У кожного такого господаря весь двір засаджений вербою, яка і дає сировину для виробництва корзин на протязі всієї зими.

А ті селяни, яким не пощастило мати піщані подвір`я, для додаткового заробітку в зимовий час вимушені займатись так званим «конодерством». Це коли йде бідний селянин на базар, купує там за 3-4 рублі негодного до роботи коня, забиває його, знімає шкіру і продавши її заробляє собі на життя додаткових мізерних 30-50 копійок.

Між тим відомо, що Піщанська громада має десятки, а може навіть сотні, десятин піску, засадженого вербою (1 десятина це 1,09 гектара), на якому ціле літо пасеться скотина і заїдає вершки верби, через що вона стає негодною для виробництва корзин (прим.: на масовому виробництві корзин жителі Піщанської громади могли заробити суттєво більше грошей).

Матеріал для виробництва «кошевок» купується за ціною по 8-10 рублів за одну копну (60 снопів). З однієї копни виходить не більше 200 «кошовок» (прим.: 4-5 копійок на 1 «кошовку»).

Таким чином, якщо вірно зробити розрахунок вартості матеріала та обладнання для майстерні, то виробнику залишаться досить непогані бариші.

Але, на жаль, селянин, не організований в товариську артіль, не може боротись зі скупщиками (спекулянтами) і продає їм свій товар за півціни.

Поки є попит, треба розвивати корзинне виробництво. Перш за все організувати виробників в товариську артіль і цим сприяти нормуванню продуктів своєї праці. (прим.: як відомо, артіль кошкарів з`явилась в Кулебівці тільки 1920-х роках)».