Ія Морела: дитинство на березі Самари стало романом, у якому кожен українець знаходить себе

Багато книжок розповідають історію одного життя. Але роман «На вулиці Солоній» української письменниці Ії Морели, доволі несподівано став  суспільною памʼяттю відразу для декількох поколінь.  Попри те, що авторка не вважає роман автобіографічним, мешканці Дніпропетровщини легко впізнають у ньому знайомі місця, властиві цьому краю діалектні слова, побут і традиції, а читачі з різних куточків України – самих себе.

Про те, чому вулиця Солона стала такою знайомою для тисяч людей, ми поговорили з авторкою.

Це ж я! Це про мене!

— Ви багато разів говорили, що роман «На вулиці Солоній» майже не є автобіографічним. Але чи траплялося так, що хтось із Вашого оточення все ж упізнавав себе?

І.М.:— Так, і це бувало не раз. Найпершим себе впізнав мій брат, який нині служить у ЗСУ. Він був присутній на  презентації роману у книгарні «Сяйво Книги» в Києві. Коли я читала уривок із книги, він вигукнув: «Та це ж я! Це про мене!»

На вулиці Солоній дійсно була дівчинка, яка дуже любила гратися у весілля. Вона чіпляла фіранку на голову, взувала мамині туфлі на підборах і дуже часто обирала в наречені саме мого брата. Ця вулична  церемонія так мені запам’яталася, що згодом стала частиною роману.

До речі, ми в сім’ї ще довго жартували, що він у нас з дитинство одружений.

Звісно, читачі упізнають себе і в інших епізодах. Бо теж падали з яблунь, розбивали коліна, їли цукрових півників на паличці, або варили згущене молоко у бляшанці для торта.  Але мене, як авторку для якої вулиця Солона є однією з головних персонажок в романі, набагато більше тішить коли люди з різних куточків України пишуть: «Здається, ця книжка про мою рідну вулицю».

Важливий висновок, який я зробила з відгуків читачів: багато поколінь українців росли дуже схоже. І можливо мені вдалося зібрати основні маркери українського дитинства в своєму романі. «О! Так це ж я так росла!» –  кажуть і 25-річні читачі і ті, кому вже за 80. Це дуже гріє. 

— А що стосується самих читачів? Чи поверталися до Вас історії про справжніх Тюбу, діда Гната, бабу Веклу чи інших дивакуватих сусідів?

І.М.: — Так. І це мене спочатку страшенно дивувало.

Дуже багато людей пишуть: «У нас була точно така баба, яка нас усіх сварила». Або: «Наша продавчиня в магазині теж знала всі плітки». Або: «У мене досі є той самий друг з яким ми в дитинстві страшенно бешкетували».

І це постійно повторюється, бо читачі впізнають не конкретних людей, вони впізнають українські типажі: діди й баби, сусіди, родичі, продавчині, поштарки, лікарки…  Люди, які  жили і живуть на наших вулицях і проживають свої власні драми, сваряться, миряться і так само, як і раніше, виховують дітей.  І оця впізнаваність мене дуже радує.

Коли ми читаємо свою літературу, то нерідко усвідомлюємо, що головні герої - це й є ми самі. 

— Які читацькі відгуки запам’яталися Вам найбільше?

І.М.:— Є один відгук, його написала письменниця Мар’яна Осадчук.

Він влучний, смішний, і там згаданий Драсті, один з моїх улюблених героїв, без якого Солону неможливо уявити. 

Ось цитата Мар’яни:

«На вулиці Солоній мені було безпечно, спокійно, затишно і в хорошому сенсі передбачувано. Ніби з’їздила додому і побачила усіх своїх знайомих Драсті».

Цей відгук для мене як підтвердження того факту, що кожен читач знаходить у книзі свого улюбленого солонця, людину, яку знав з дитинства.

— Якщо повернутися хоча б на один день у те дитинство, що б Ви зробили насамперед?

І.М.:— Я, звичайно, дуже хотіла б побачити своїх діда з бабою і сказати їм, що я жахливо за ними сумую. Було б добре зустріти Сірка, собаку, що катав мене по замерзлій річці на санчатах. І, звичайно, я обійняла би Тюбу, Мишка Козівського, Вітька Плющівського і всіх-всіх хлопців і сказала їм, щоб вони себе берегли, бо попереду нас чекають дуже нелегкі часи.

«Я довго слухала як кумкають жаби, уявляючи, що я в Самарських плавнях »

Наприкінці розмови ми запитали письменницю, що для неї сьогодні означає дім. Відповідь виявилася дуже особистою.

І.М.:— Про це дуже нелегко говорити. Особливо зараз, коли більшість українців живе під щоденними бомбардуваннями.

Та водночас життя за кордоном по-своєму загострює всі почуття. Ми більше плачемо, болісно відчуваючи якусь відірваність, провину і безкінечний страх за тих хто залишився вдома.

Можливо, саме тому так загострюється бажання всього українського.  І від того згадуються найкращі моменти, пережиті в Україні. Це допомагає не втратити відчуття дому, бо здається, що зараз ми  знаходимося в якомусь позачассі, між своїм українським минулим і своїм українським майбутнім. Одного разу я їхала якоюсь європейською країною. Уже навіть не пам’ятаю якою саме. Обабіч дороги текла невелика річка, її берег густо заріс очеретом. Я зупинилася, вийшла і довго слухала як кумкають жаби,  уявляючи що стою у Самарських плавнях.

І від цього стало трохи легше.

Дитинство залишається з нами назавжди.  

— Чому на Вашу думку, сьогодні так багато письменників звертаються саме до історій дитинства? 

І.М.: 

Мені здається - це природне прагнення людини знайти своє коріння. Ми все частіше пишемо про місця де народилися, про дідусів і бабусь, бо звідти починається наша власна історія. 

І я і мої герої народилися на Дніпропетровщині біля річки Самари, тому книжка «На вулиці Солоній» - це нагадування про те, що ми завжди були на цій землі. Є зараз. І будемо після повернення.  Мені здається, сьогодні українці трохи схожі на дерева, які вирвали з корінням. І щоб не втратити себе ми знову і знову повертаємося до своїх історій. 

І хоч роман «На вулиці Солоній» — дуже смішна й тепла книжка, мені здається, що насправді ця історія про важливі і глибокі речі, бо дитинство – це те, що залишається з нами назавжди. А на вулиці Солоній воно було  дуже щасливе!