Професія, у якій без любові ніяк: історія соціальної працівниці з Дніпропетровщини

Соціальний працівник Ганна Краснова родом з Донеччини. У 2016 році з чоловіком та двома синами переїхала до Дніпра. Працює у Центрі соціально-побутової адаптації для дітей та людей з інвалідністю з ментальними порушеннями.

За фахом пані Ганна – вчитель. Згодом перекваліфікувалася на тьютора, який допомагає саме хворим дітям. Пізніше жінка стала соціальним вихователем.

Сьогодні Ганна Краснова працює з дітьми та дорослими. З деякими своїми вихованцями займається вже декілька років. Серед таких – двоє її синів 19 і 23 років.

«Батькам завжди дуже важко відпустити хвору дитину. Це діти, які не розкажуть, як до них насправді ставляться. Мені пощастило – мої діти завжди були у добрих руках. А потім вийшло так, що і я змогла знайти роботу в цій сфері», - розповідає Ганна Краснова.

Робочий день Ганни починається з ранкової руханки. Хоча у посадових обов’язках вона й не передбачена, жінка впевнена, що ця вправа вкрай необхідна для дітей з ментальними захворюваннями. Вона корисна для здоров’я, і для соціалізації. Далі – сніданок, заняття за розкладом, обід і вільний час, коли вихованці займаються своїми справами.

«Моє завдання – соціалізація та самообслуговування. Для наших дітей це важливіше ніж академічні знання. Потрібно мати побутові навички та вміти поводити себе в будь-якій ситуації. Наприклад, навчитися не боятися відключень світла, слухатися вихователів під час прогулянок, підтримувати один одного», - розповідає педагог.

На думку Ганни Краснової, головне, що об’єднує соціальних працівників – це любов до дітей та дорослих людей. Хоч це звучить банально, але без любові в цій професії робити нічого, каже фахівчиня.

На Дніпропетровщині – майже 9 тисяч працівників соціальної сфери.