Дніпрянка Ярослава Магучіх: «Хочу виступити ще мінімум на двох Олімпіадах»

Від початку заснування Tough Athletics Awards жодна премія від «Жорсткої атлетики» не обходилася без перемоги Ярослави Магучіх в одній із номінацій. Вперше ми відзначили успіх 15-річної стрибунки у висоту у 2017 році, коли вона, подолавши 192 см, стала чемпіонкою світу серед юніорів.

Дев’ять років потому Decathlon Tough Athletics Awards 2025 відзначає Магучіх уже в статусі чинної рекордсменки світу з неймовірними 2,10 м. В активі 24-річної дніпрянки — дві олімпійські медалі, сім нагород чемпіонатів світу та п’ять титулів чемпіонки Європи на стадіоні й у приміщенні.

У 2017 році Олексій Кулівець зустрічав юну Ярославу після перемоги на юніорському чемпіонаті світу, а днями вони знову поспілкувалися — вже після перемоги Магучіх на чемпіонаті України в Києві. З цієї нагоди маємо чудове інтерв’ю в межах спецпроєкту «Decathlon Tough Athletics Awards 2025».

Про чемпіонат України та емоції в секторі

— Давай почнемо зі змагань. Вони видалися нервовими, як ти впоралася?

— Я не знаю… Насправді змагання були дуже довгими — ми дві години просто сиділи. Потім ситуація з Катериною, звичайно, вибила, тому що ми спілкуємося і хвилюємося одна за одну. А тут вона лежала на маті, і ти не знаєш, що робити. І як після цього ще налаштовуватися на свої стрибки і посміхатися в секторі… Це теж зіграло свою роль. Але все ж таки мені вдалося 1,90 м стрибнути з першої спроби, 1,96 — з другої, і це, в принципі, дало мені гандикап. На жаль, не підкорилася сьогодні висота 2 метри і вище, але нічого. Я дуже рада знову повернутися на чемпіонат України і побачити різницю з тим, що було п’ять років тому, коли у 2021 році я востаннє виступала в Сумах. І тут, у Києві, ми піднялися на крутий топ-рівень, і це дуже класно, коли багато людей приходить, підтримує і знає, що відбувається.

— До речі про вболівальників. Твій фанат із Японії вже й сам став зіркою соцмереж. Чи не втомлює тебе така увага?

— Ні, він дуже ввічливий, не нав’язується, завжди питає. Наприклад, коли ми були в Токіо, він не намагався спеціально підійти, щоб обійнятися, навпаки — старався не заважати, але казав: «Я буду поруч, підтримувати». Мені приємно, коли в азійських країнах цікавляться українським спортом. У Японії та Китаї дуже багато фанатів — я це відчула, коли приїхала до Японії у 2025 році. Як виявилося, фанатів у мене там багато ще з 2021-го. Так само й у Китаї — коли я приїхала туди у 2025 році, відчула велику фан-базу.

— Відео, де ти лежиш між спробами, набрало в Азії мільйонні перегляди.

— Так, особливо в Японії. У них є культура, що можна і поспати, і полежати посеред робочого дня. Тому їм це зайшло.

У Дніпрі доводилося тренуватися в двох штанцях

— Розкажи, як ти цього року проводила міжсезонну підготовку в Дніпрі, адже ця зима була дуже складною для всієї України.

— Насправді в мене була задача психологічно повернутися і відновитися, тому що вдома набагато краще — свої люди, своя атмосфера, рідні, подруги, мій кіт, який теж допомагав у відновленні. Я намагалася не зважати на складнощі, але, звичайно, було непросто. Тренуватися у спортивній школі, коли щось летить і є ракетна небезпека — це складно. Плюс не було опалення, як і в багатьох. У Дніпрі я тренувалася у двох парах теплих штанів, двох кофтах, і моя ковдра, якою я користуюся на змаганнях, теж була зі мною. Але, напевно, це загартовує. Мені не вистачало рідного вайбу — поспілкуватися з тренерами, з дітьми, які приходять тренуватися, і відчувати, що ти для них мотивація працювати й виступати далі.

— Ярославо, напередодні цієї зустрічі я перечитував наше перше інтерв’ю 2017 року, і ти там сказала, що тебе дуже сильно підтримує твоя група, що вона для тебе майже сім’я. Як це еволюціонувало за ці дев’ять років? Зараз усе так само?

— Насправді ми стали ще ближчими. З одного боку, це круто, з іншого — стало трохи складніше, тому що всі дорослі, всі змінюємося. Але ми знаємо одне одного дуже багато років, тому можемо і відходити, і миритися. Посварилися — помирилися, посварилися — помирилися, такі гойдалки. Але без цього нікуди, це життя. Усе одно ми залишаємося дружньою командою, яка підтримує одне одного в будь-який момент.

«Я ще хочу пострибати»: Про олімпійські плани і декрет

— Я пам’ятаю 2018–2019 роки, коли твій тренер Тетяна Степанова дуже берегла тебе. Яка ситуація зараз?

— Раніше ми справді дуже берегли себе, тому що хотіли дійти до дорослого спорту й показувати найвищі результати саме там. І зараз це дає плоди. Мій перший чемпіонат світу був у 2019-му, хоча до цього я могла виступати на дорослих чемпіонатах Європи. Але були юнацькі та юніорські старти. Зараз ми теж стежимо за навантаженням. У 2025 році було багато стартів у різних країнах — це складно через постійну адаптацію. Тому цього року вирішили пройти спокійніше: бути в Україні, відкрити сезон у Львові на меморіалі Дем’янюка, виступити лише на одному закордонному старті — в Карлсруе, а потім повернутися на чемпіонат України й готуватися до головного старту сезону — чемпіонату світу. Ми не перевантажуємо графік, намагаємося берегтися. Бо ніби тобі 24 — і ще молода, але начеб то вже й не зовсім.

— Та ти ж лише рік офіційно в дорослій категорії.

— Так, але, мабуть, уже не молода за досвідом. Пройшла дві Олімпіади і встановила світовий рекорд. Але все одно треба ще працювати й працювати.

— Юлія Левченко ще десь у юніорському віці мені казала, що прагне максимально подовжити кар’єру. А яка твоя позиція?

— Ми рухаємося тією ж філософією ще з юнацького віку. Хочеться виступити щонайменше ще на двох Олімпіадах — у Лос-Анджелесі та в Австралії. А можливо, і в 2036 році. Але потрібно дивитися на стан здоров’я. Хотілося б завершувати кар’єру, коли ти ще в гарній формі й показуєш високі результати, а не коли вже десяті місця. Треба знайти цю межу.

— Ірина Геращенко повернулася після декрету у 30 років і показує хороші результати. А ти вже замислювалася про те коли хочеш стати мамою?

— Ні, у найближчому майбутньому — точно ні, до Лос-Анджелеса не планую. У мене є племінниця, є діти у кумів — поки що цього достатньо. Я більше схиляюся до європейського підходу: спочатку пожити, облаштуватися, а потім народжувати дітей. Іра — молодець, вони з чоловіком цього хотіли, це їхнє спільне рішення. А я ще хочу пострибати.

У мене давня і стійка позиція щодо Бубки

— Ти вже давно висловлювала свою позицію щодо Бубки. Як зараз прокоментуєш історію Владислава Гераскевича та його вчинок?

— У мене давня і стійка позиція. А щодо Гераскевича — він, напевно, знову об’єднав усіх українців. Ми знову відчули єдність і підтримку одне одного. Дуже несправедливо, коли не дозволяють нести пам’ять про атлетів, які загинули, і називають це політичним жестом. Це наша пам’ять про людей, які віддали життя. Там були люди, яких я знала особисто — Володимир Андрощук, наш легкоатлет, і боксер Максим Галінічев, який був зі мною на Юнацьких Олімпійських іграх – я пам’ятаю як дивилася його виступ. Дуже прикро, коли спортсменам інших країн дозволяють виходити з фотографіями чи з прапором Росії на шоломі, а українцям — ні. І тут ти відчуваєш цю  несправедливість.Тому я насправді  дуже вдячна Владиславу Гераскевичу за позицію — це справжня позиція українця.